Керівник програм Європейського фонду освіти в Україні Тімо Куусела розповідає про різні моделі розвитку системи професійно-технічної освіти, популярність навчання у ПТНЗ серед європейської молоді і про те, чи варто Україні копіювати досвід Грузії щодо реформування системи ПТО.
– Нині в Україні Ви презентуєте методологію PRIME, яка має на меті допомогти державним органам влади окреслити оптимальний план дій для поліпшення управління та організації системи ПТО. Чи є певна «універсальна модель» розвитку цієї системи?
– Професійна освіта в цілому відрізняється від інших секторів галузі тісним зв’язком із розвитком економіки країни і ринком праці. Така особливість робить діяльність у цій сфері і надзвичайно цікавою, і дуже складною. Якщо ви відвідаєте інші країни, подивитеся на устрій профтехосвіти там і будете захоплено аплодувати, знайте – такими вони стали не відучора, подібні системи вибудовуються десятиліттями. Схожа ситуація у всіх пострадянських країнах: після здобуття незалежності ринок праці тут дуже змінився, економіка стала зовсім іншою, у ній почали переважати приватні підприємства. Вони ж стали і головними роботодавцями для випускників системи ПТО. А досвіду співпраці з приватними замовниками кадрів бракувало. Така взаємодія потребує чимало зусиль і часу. Але держава не може примусити освітян і роботодавців ефективно взаємодіяти. Хоча, строго кажучи, за допомогою певних інструментів – може, але це не дуже добре спрацьовує. Тож потрібно бути налаштованими на діалог, шукати від співпраці взаємну вигоду. Виходячи з цього, немає «ідеальної моделі» реформування сучасної професійно-технічної освіти. Економіка і традиції у різних країнах відмінні, тому й «обличчя» їхніх профтехосвіт «не схожі одне на одне». Звичайно, є загальні тенденції, що варто враховувати при організації навчання. В Євросоюзі освіта – це особиста справа кожної країни, немає загального законодавства, яке б її регламентувало. Але є загальні домовленості, принципи, що спрямовують розвиток, зокрема – і в сфері професійної освіти. Наприклад – Європейська рамка кваліфікацій, розроблена насамперед для того, щоб можна було зіставляти різні кваліфікації для забезпечення мобільності робочої сили в Європі. Є Копенгагенський процес, орієнтований на створення єдиного європейського простору в галузі професійної освіти. Активно відбувається обмін досвідом, адже є багато різних механізмів, які забезпечують співпрацю експертів, управлінців. Цікавою є звітність країн – документи, в яких вони демонструють, як змінилася система чи окремі важливі показники. У системі інституцій Євросоюзу існують дві структури, які займаються цими питаннями – Європейський центр розвитку професійної освіти (European Centre for the Development of Vocational Training), який в основному займається порівняльним аналізом, розробкою ініціатив різних рівнів у країнах-членах ЄС, і наша організація – Європейський фонд освіти (European Training Founda ti on), яка була створена для надання підтримки і допомоги країнам-партнерам ЄС. В європейських країнах взаємодія з роботодавцями і соціальними партнерами, як правило, фіксується законодавчо. Зазвичай вони беруть активну участь у розробці професійних стандартів, вимог до кваліфікації випускників. А держава створює комфортні умови для цього процесу. Ключовий елемент професійної освіти, безсумнівно, практика. Теоретична частина навчання є невеликою. Обов’язкова вимога більшості країн до підготовки кадрів професійно-технічної освіти – збільшення частки практичного навчання, часто – на конкретних робочих місцях. Звісно, без конструктивного діалогу з роботодавцями цього досягнути неможливо.

– Чи є популярною професійна освіта серед молоді у країнах Євросоюзу?
– У багатьох країнах Європи – культ вищої освіти, але є багато країн, де майже половина випускників шкіл обирає іншу траєкторію – здобуття професійно-технічної освіти. Адже її не вважають безперспективною, часто вона є щаблем для здобуття вищої освіти. У моїй рідній країні – Фінляндії – підробляють майже всі студенти. Вони працюють, і є дуже мало тих, які лише навчаються. Адже всім потрібні кошти, це – ознака самостійності. І якщо молода людина прийшла навчатися в університет після закладу профтехосвіти, то вона має значно вищі шанси отримати хороше перше робоче місце. Раніше, за часів мого навчання у школі, до ПТНЗ ішли переважно ті учні, які не хотіли або не змогли вступити до вишів. А нині дуже багато молодих людей починають здобувати освіту у професійно-технічних навчальних закладах, знаючи, що після закінчення навчання вступатимуть до ВНЗ. Профтехосвіта у країні, без перебільшення, є популярною. І Фінляндія – одна з багатьох країн, в яких останніми роками простежується така тенденція.

– Що, на Вашу думку, є причиною цього?
– Думаю, така популярність пояснюється високою якістю освіти в закладах ПТО. Багато держав останнім часом інвестують великі кошти саме в цю освітню галузь. І вони змогли змінити ставлення до профтехосвіти – зокрема завдяки ремонтам і осучасненню навчальних закладів, удалому добору педагогічних та виробничих кадрів. В Європі, та й у світі в цілому, людей із дипломами ВНЗ стає все більше. Звичайно, це – добре, але такий стан речей породжує і конкуренцію на ринку праці. Всі шукають хороше робоче місце. Обійняти його, навіть маючи диплом досить відомого університету, стає все складніше. Часто недостатньо того, що претендент є магістром чи навіть доктором наук – цей факт не гарантує отримання відповідного робочого місця з високою заробітною платою. Можливо, саме тому юнацтво обирає практикоорієнтоване навчання, адже воно дає змогу влаштуватися на роботу, не витрачаючи «зайвих» років на здобуття освіти. Й уже почавши працювати, молодь планує подальше підвищення рівня освіти. До речі, чимало висококваліфікованих робітників Європи нині заробляють значно більше, ніж, скажімо, інженери.

– Ви є керівником програм Європейського фонду навчання не лише в Україні, а й у Грузії. Обидві країни є революційними, орієнтованими на реформування, зокрема, систем освіти. Чи варто Україні використовувати досвід Грузії?
– Реалії Грузії – не тільки освітні, а й економічні – суттєво відрізняються від українських. Не всі реформи у цій країні, на мою думку, були доцільними і продуманими. Зокрема, Грузія почала орієнтуватися на ліберальну економіку, де ринок має регулювати сам себе, а держава не повинна втручатися в цей процес. Можливо, в цьому підході є свої «родзинки». Але у Грузії дійшло до того, що в 2006 році уряд вирішив ліквідувати різноманітні установи, які опікуються питаннями ринку праці – службу зайнятості, Міністерство праці. Уряд не визнавав соціальних партнерів як таких, з якими взагалі потрібно вести діалог. Це призвело до зростання рівня безробіття. Ті, хто втратив роботу, не отримували жодної допомоги – ні фінансової підтримки, ні перенавчання. Так держава зняла з себе відповідальність за долю частини населення і заощадила на цьому. Але згодом уряд дійшов висновку, що ситуацію треба змінювати. До цього вони суттєво скоротили мережу державних навчальних закладів системи професійно-технічної освіти. Це дало шанс для створення нових провайдерів навчання – виникла велика мережа приватних ПТНЗ. Це стало можливим завдяки впровадженню ваучерної системи навчання, за якої абітурієнт міг обрати заклад освіти і принести туди свій ваучер. А країна оплачувала навчальний процес – і в державних закладах, і в приватних. У таких умовах багато державних ПТНЗ припинили свою діяльність, втратили власні приміщення. А приватні заклади отримували ліцензію від Міністерства освіти, затверджували нові програми, відповідали державним стандартам. Однак проблему з безробіттям випускників такий стан справ не вирішив. Тож із часом у Грузії вирішили відродити державну службу зайнятості. Тепер найкращі державні заклади ПТО підтримуються – учні мають право скористатися ваучерами тільки в таких закладах. Є програми і домовленості, зокрема – з Євросоюзом, щодо фінансування відновлення системи служби зайнятості і професійно-технічної освіти. Зауважу, що зруйнувати те, що є – легко. А поновити, відродити – непросто. Ми, наприклад, цьогоріч допомагали розпочати у Грузії першу за десять років програму з перенавчання безробітних. Чи потрібно в Україні впроваджувати саме цей досвід реформування, чи варто копіювати Грузію? Думаю, ні. Адже Україна має хоч і дещо застарілу, але все ще потужну мережу закладів ПТО. Але, звичайно, треба зважати і на те, що при модернізації цієї системи саме потужність і розгалуженість є певним елементом, що стримує. Узагалі, наше життя стрімко змінюється. Вдосконалюються технології, обладнання робочих місць, ми навіть не уявляємо собі, якими вони стануть за кількадесят років. Але освітня галузь, і профтехосвіта зокрема, мають бути готовими відповідати на виклики сучасності.

Максим Короденко, «Освіта України», №38 від 13 жовтня 2014.